Нещодавно, на свято Першого дзвоника, до нашої рідної школи прийшла з візитом вшанована людина, яка доклала дуже багато зусиль, щоб за 21 рік зробити нашу гімназію такою прекрасною, як вона є зараз. Гостею школи стала Чухрай Раїса Василівна, попередній директор гімназії. Учениця 10-А класу Катерина Данилюк, кореспондент редакції нашого сайту, скористалася можливістю задати Раїсі Василівні кілька питань .

- Раїса Василівна, які асоціації виникають у Вас, коли ви чуєте «гімназія №107»?

- У мене одразу з'являються сльози на очах, гордість на душі. Я дуже пишаюся учнями, пишаюся нашими педагогами, тому в мене виникає радість.

- Що було найважчим у роботі директора школи-новобудови? Які труднощі довелося подолати?

- Я вважаю, що єдине – це те, що недостатньо було коштів для того, щоб обладнати всі кабінети так, як хотілось і як треба було. Але, завдяки батькам та учням, нашим спільним зусиллям, ми впоралися з цим.

- Яке Ваше найяскравіше враження від роботи в гімназії?

- Це, безумовно, мої педагоги, а також діти, які прославили нашу гімназію. Вони стали і журналістами, і прокурорами, і взагалі працюють у різних сферах. Це головне.

- Яке, на Вашу думку, було найвдалішим Вашим рішенням на посаді директора?

- Найвдалішим моїм рішенням було те, що ми обрали таку інноваційну технологію, за якою уже біля 25-ти років працює гімназія. А саме, те, що ми обрали семестрову залікову систему навчання, не такий режим, як у інших школах. Він себе виправдав, і вже стільки років ми працюємо за цією технологією, яку сьогодні впроваджують не тільки в закладах нашого міста, а ще й по всій Україні.

- Що б могло покращити нашу школу на даний момент?

- Я думаю, що необхідно більше приділити уваги роботі з обдарованими учнями для того, щоб підвищити результативність у навчанні.

- Які якості колективу, на Ваш погляд, є найбільш важливими для продуктивної роботи школи?

- Ви сказали слово «колектив». Дійсно, це повинен бути справжній колектив, в якому всі підтримують одне одного; не, як кажуть, мов Лебідь, Рак і Щука, а разом йдуть до однієї мети, працюють так, щоб не підвести директора, школу, й немає потреби нікого змушувати щось робити. Усі просто повинні мати велике бажання зробити нашу гімназію найкращою в місті.

- Як змінилося Ваше ставлення до рідної школи після зміни місця роботи?

- Моє ставлення до неї ніколи не зміниться, тому що це були найкращі роки усього мого життя. Я люблю свою гімназію, люблю педагогів, люблю учнів, і взагалі цю роботу.

- Ми знаємо, що Ваш син - випускник нашої гімназії, і Ваші внуки – теж її учні. Для своїх правнуків ви б обрали інший навчальний заклад?

- Ні, я завжди мріяла, щоб усі мої діти, внуки й правнуки навчались в моїй гімназії, щоб вони також пишалися нею. У мене четверо онуків: один вже випускник, двоє навчаються в 9-ому та 10-ому класах. В наступному році до першого класу піде моя найменша онучка, Аня. Я сподіваюсь, що вона буде навчатись в цій гімназії, як і правнучка, Марія, також.

- З чим Ви могли б порівняти нашу школу?

- З таким світлим великим кораблем, який пливе по морю чи океану, де немає шторму й хвиль, спокійно та радісно, тобто в якому якнайменше проблем.

- І останнє питання. Яким є Ваш прогноз для гімназії №107 через 25 років?

- Я думаю, що вона залишиться з таким же статусом, як і зараз, тому що вона виправдовує свої результати. 25 років тому я не могла й уявити, що буде так багато нових інформаційних технологій, що ввійшли у наше сьогоднішнє життя. Можливо, половина школи буде займатись на дистанційній формі навчання, якщо така свобода буде надана учням й вони не захочуть ходити до школи. Але все-таки думаю, що ті традиції, які були в нашій гімназії, залишаться ще на довгі-довгі роки.