Ключко Марія, випускниця 11-а класу 2010 року

Здавалося, цей день наступить ще не скоро. Все тільки мрієш про те, як продзвенить останній дзвінок. І не раз продумуєш в голові сценарій свого останнього шкільного дня. В думках  змінюється кадр за кадром. Потім починають набридати думки, мрії, уроки,школа і навіть дитинство. І коли ти вже десятикласник, або майже випускник, то вважаєш себе дорослим, вибираєш стежину життя, починаєш  робити маленькі, але впевнені кроки в майбутнє. Та це все обман!!! Допоки ти школяр – доти ти дитина, хоч і з дорослими думками і планами, але все ж таки дитина.

Гімназія 107 служила другою домівкою протягом довгих десяти років, вона була моїм берегом дитинства, від якого мій корабель «Життя» вирушив в далеке плавання.  І вже зараз хочеться повернути ті довгі нудні пари, тяжкі до сліз домашні завдання тільки тому, що це було кращим у моєму житті. Вже ніщо ніколи не замінить голос класного керівника ( навіть коли він підвищувався, то все рівно був лагідним і з любов’ю – і це ти розумієш лише тепер), подруг-однокласниць, трагедію на фізиці чи хімії (бо коли тобі ставлять двійку, то здається що страшнішого в житті не трапиться). Спершу стає шкода, що ти не розумів і не цінував раніше того, що є найдорожчим, але потім розумієш, що так воно й повинно бути : спочатку ти мрієш закінчити школу якнайшвидше, а потім повернутися хоча б на день, хоча б на один урок, але…

Я, на правах  випускниці, дякую гімназії і моїм вчителям за те, що вручили гідну путівку в життя, що навчили бути Людиною, що дали той мінімум, який поступово стає максимумом. А також хочу звернутися до майбутніх випускників: цінуйте мить сьогоднішню, ви встигнете, повірте, стати дорослими, а от в дитинство вже ніколи не повернетеся!