Як правило, запам'ятовується найбільше перше та останнє. У моєму шкільному житті було багато яскравих моментів. Але зараз, згадуючи минуле, на думку найперше спадає той перший дзвоник, урок, перша класна матуся. Запам'яталося те перше вересня у житті своєю загадковістю. Йшла я з татусем та матусею, з букетом квітів, заввишки з мене, дивлячись на все великими очима. Ставши на лінійку з надписом « 1-Б », я почула таке ніжне й лагідне: « Привіт, Любочко, я твоя учителька – Світлана Олександрівна ». Від неї віяло материнським теплом, ніжністю. Найбільше, що вабило до неї , - то це щирі, світлі очі, добрий погляд, м'який тон голосу.

Пройшло вже 11 років з того дня, з першого уроку, зі знайомства з вчителькою, але й досі бачачи, як вона веде вже інших діточок, згадується усе, і її вітання до мене у слід : « І тобі добридень, Любочко!» визиває в мене ті самі перші теплі приємні відчуття, як тоді, 11 років тому.

Минали роки, ми дорослішали, почали формуватися власні враження, своя точка зору, почалась справжня дружба, перші симпатії, інтриги, перший поділ хто з ким сидить, перші походи з класом, перші сльози та радісні усмішки.

Звісно, що підвищений тон голосу, або ж « Заробиш колицю за поведінку » формувало в нас поділ на добрий та злий вчитель. Але зараз, аналізуючи все, бачу, що вчителі хотіли для нас кращого, навчити нас, що вони ніколи не ставились до нас байдуже, а завжди ставились до нас, як до рідних дітей.

Однією з таких неньок, як на мене, є наша рідненька Людмила Василівна. З радістю я йду до неї на пари. Людмила Василівна дуже вправний, досвідчений педагог та дуже душевна людина. На її заняттях царить проста, родинна атмосфера, уроки проходять швидко, час плине миттєво. Завдяки дружелюбності й людяності, з Людмилою Василівною приємно і легко у спілкуванні і в навчанні. Я дуже люблю її влучні жарти, на ряду з жіночою мудрістю та добрим вкладанням у наші голови шкільного матеріалу.

Звісно ж, наша класна матуся – Харківська Олена Вікторівна викликає у мене велике почуття поваги. Я дуже ціную у ній велике терпіння, здатність зносити наш дитячий максималізм, пробачаючи наші промахи і хвалити нас за добрі справи. Олена Вікторівна не лише витрачає на нас свої нерви, енергію, а й свій час, забираючи його у своєї родини . Хочеться вибачитися за те, що часом ображаємо Вас. Пробачте нас, будь ласка!

Тож, залишається менше місяця у стінах рідного дому... з однокласниками, які вже стали такими рідними, з учителями, які так багато вкладували у нас .

І так сумно від того, що це скоро минеться... І я згодна з тим, що не треба поспішати дорослішати – завжди встигнемо, треба цінувати кожну мить, насолоджуватися нею, вона не повториться .

Тож, школо моя рідна, доме мій другий, я буду тебе пам'ятати