Запоріжжя...Промовиш – і в уяві одразу постає велетенська, вигнута, наче орлине крило, гребля Дніпрогесу. Його центральна магістраль – проспект Леніна – простяглась на 15 км, прикрасилась сучасними будинками, зазеленіла деревами, розцвіла барвистими квітками. Вражають й інші вулиці, проспекти, майдани міста. Куди не глянеш – всюди новобудови. Річковий і повітряний порти, універмаг «Україна», школи, лікарні, сквери й парки – не перелічиш усього, що з’явилося тут за останні роки. А як згадаєш, що було в минулому столітті...Війна.
  Стікаючи кров’ю, я вистраждав щастя,
  В гарячці ночами я смерть поборов.
  Невже ж мені, земле, побачить не вдасться
  Степів твоїх любих, річок і дібров?   Невже ж не вернусь я до рідної хати
  Господарем жданим, як був ним колись?
Невже ж доведеться у німця прохати
І миру, й того, щоб на шиї сплелись

Ті руки, що змалку мене годували
І ті, що у серце любов принесли,
Що в кожнім стремлінні мені помагали
І силу велику у мене влили?

Ніколи! Я знову готовий на муки,
Вже й серце зробилось немов кам’яне,
Щоб тільки оті напрацьовані руки,
Як вісника волі, зустріли мене.
 Минула війна була справді Великою, бо несла з собою мільйони смертей. Вона була воїстину Вітчизняною, бо за спиною солдата були рідні села і міста, дорогі матері й сестри, діти, батьки ...
 Тільки на терені нашої області війна залишила десятки тисяч могил, масових поховань. Над багатьма могилами – жодного пам’ятного знаку, тільки шумно шумлять тополі та плачуть дощами хмари. Ось, наприклад, селище Леваневського: тут знайшли притулок тисячі бійців і командирів Червоної Армії. Доля цих військовополонених була особливо гіркою. У концтаборах їх катували, мордували, морили голодом, холодом, виснажливою працею. І лише тільки через 20 років після війни тут було встановлено скромний знак з написом: «В этой могиле покоится прах 4940 советских бойцов и командиров, замученых фашистами в лагерных душегубках 1941-1943 гг. Вечная память вам, дорогие отцы и братья».
 А ось ми вже біля памятника героям –танкістам – танк – Т34 на високому гранітному постаменті, який звели у 1960 році на майдані Радянському.

  Адже танки відігравали не останню роль у вирішальних моментах за визволення Запоріжжя. Вночі 13-14 жовтня 1943 року почався штурм уже безпосередньо самого міста, і німецьке командування знов було захоплене зненацька. Великі нічні бої досить часто велися в ході радянсько-німецької війни, але силами цілого фронту вперше. Після потужної артпідготовки на повній швидкості на ворожій позиції пішли танки з засвітленими фарами. На своїй броні вони несли десантників, які ринулись на осліпленого противника. Світанок застав радянські війська на околицях міста. Подекуди танки і піхота увірвалися на міські вулиці і вели там бій.
 Серед перших був танк лейтенанта Микола Яценка, який у важкому бою захопив річку Московку. Коли підбитий гітлерівцями танк загорівся, його екіпаж вів вогонь до останньої секунди життя. М. Яценку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Одна з вулиць Шевчеківського району названа на честь лейтенанта Яценка. Ще мить - і вже дивишся на орлине крило Дніпрогесу. Скільки крові та сліз воно несе на своїй памяті ?
В останніх битвах визволення Запоріжжя Дніпрогес вдалося врятувати. Та згадаємо страшні дні, коли все тільки починалось...
Протягом дня у місті розгорнулися драматичні події. Від прямого влучення снаряда вибухнув замінований міст, що з’єднував о. Хортиця з лівим берегом. Це полегшило завдання захисників міста, оскільки надалі у лівобережну частину Запоріжжя можна було потрапити лиш через греблю Дніпрогесу. Атаки ворога на неї відбили, і на кінець дня 18 серпня безпосередня загроза захоплення німцями міста була вже відведена.
Але у цей момент далися взнаки елементи паніки, плутанини і сум’ття, які, як реакція на навальний німецький наступ, часто траплялисяу перші місяці війни. Надвечір 18 серпня вони відгукнулися трагедією. Несподівано було підірвано греблю Дніпрогесу. Рівень скиду водив греблі на озері Леніна становить 108 метрів. Стіна води, що вирвалася на волю, вдарила в о. Хорти- цю, де на той час знаходилися величезна маса біженців та оборонці острова, а далі на десятки кілометрів вниз по Дніпру затопила прибережну смугу. Про силу повені свідчить такий промовистицй факт: через багато років після війни у плавнях все ще залишилися іржавіючі кістяки річкових суден, закинутих на 500 – 1000 метрів, а інколи й на 1,5 км вбік від русла Дніпра. Загинули не лише ті, хто потрапив у пастку на острові, але й багато прибережних мешканців, дислоковані в плавнях партизанські загони й військові частини. Загальна чисельність тих, що загинули, становила десятки тисяч осіб.
Виведення з ладу Дніпрогесу паралізувало роботу промислових підприємств. Надалі електроенергія надходила з Донбасу,але її вистачало лише для потреб найважливіших заводів. Припинилася подача місту води, оскільки труби насосної станції на озері Леніна були тепер набагато вище рівня Дніпра.
Після цього, я впевнена, не тільки в мене щемить серце , коли стоїш на цій знаменній споруді й уявляєш всю ту катастрофу.
Не можна забувати й про пам’ятник на місці переправи на Розумовський плацдарм. Для увічнення пам’яті бійців, які загинули в боях за греблю, на могилі Невідомого солдата біля головного входу до гідростанції спорудженно пам’ятник.
Плацдарми на правому березі Дніпра мали велике значення для остаточного звільнення обласного центру. Але головна їх роль полягала в іншому. Вони відтягували на себе значні сили німців. Ворог послабив інші ділянки оборони правого берега. Радянське командування визначило місце головного удару.Ним став Розумовський плацдарм, який отримав назву від села на правому березі південніше від Запоріжжя.
25 листопада 1943 р. поблизу Розумовки закріпилися перші підрозділи Червоної Армії, котрі протягом місяця стримували на плацдармі шалені атаки гітлерівців. У критичну хвилину вони з гранатами в руках кинулися під траки ворожих танків.
Удари з плацдармів загрожували німцям оточенням, і в ніч на 30 грудня 1943 р. Вони почали відхід від Дніпра. 


Зараз, гуляючи містом, Ви ніколи не замислювались, чому саме на честь цих видатних людей названі наші вулиці? Чи не цікаво Вам, що такого героїчного вони зробили? Адже саме ці люди здобували для нас перемогу...творили історію...зберегли майбутнє.
Малиновського – названа 6 червня 1968р. На честь Р. Я. Малиновського (1898 – 1967). На будинку по вулиці Малиновського № 4 встановлено меморіальну дошку за подвиг генерала у роки Великої Вітчизняної війни.
Восени 1943 р. Коли радянські війська підійшли до Запоріжжя, ставка Верховного Головнокомандування видала спеціальний наказ, в якому йшлося про важливість збереження Дніпрогесу при звільненні міста. В жовтні 1943 р. Війська під командуванням генерала армії Р.Я. Малиновського звільнили Запоріжжя.
Парамонова – названа 7 вересня 1967р. (раніше була частиною вулиці Північнокільцевої) на честь К. Ю. Парамонова (1908 – 1943 рр.), лейтенанта гвардии, Героя Радянського Союзу, який загинув при звільненні Запоріжжя. Після перейменування офіційну мала назву – вулиця К. Ю. Парамонова, але потім ініціали в назві вулиці не використовувалася. На будинку по вулиці Парамонова № 1 встановили меморіальну дошку. 
Чумаченко – раніше називалася Північна; названа на честь В. І. Чумаченка(1924 – 1944), сержанта, героя Радянського Союзу, учасника звільнення Запоріжжя. На будинку по вулиці Чумаченка № 1 встановлена меморіальна дошка.
Ситова – перша назва – Бульварна; названа на честь І. Н. Ситова (1916 – 1943), льотчика Героя Радянського Союзу, який загинув при звільненні Запоріжжя.
Вихованець запорізького комсомолу В.І. Кияшенко не дожив до Дня Перемоги. Артилерист, старший сержант, він під час тяжкого бою на підступах до Берліна був смертельно поранений в голову, але не залишив поля бою до останнього подиху. Звання Героя Радянського союзу йому присвоєно посмертно. Школа № 59, в якій навчався В. І. Кияшко, а також одна їз вулиць у правобережній частині міста названа його іменем.
Командирам - 866-го винищувального авіаполка П. М. Іванову авіаційної ескадрильї гвардії старшому лейтенанту І. М. Ситову, командиру роти, старшому лейтенанту В. І. Істоміну; групі розвідників–гвардії лейтенанту К. Є. Паромонову, старшому сержанту П. І. Галяткіну; рядовим – К. Т. Великому, В. В. Колосову, С. М. Смоленському це велике званя присвоєно посмертно. Іменами героїв П. М. Іванова, К. Є. Парамонова і В. І. Істоміна названо вулиці міста.
Батьківщина достойно оцінила подвиги воїнів – визволителів Запоріжжя. 31 об’днанню і частині було присвоєно почесне звання « Запорізкі». Тисячі відважних радянських воїнів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Командиру взводу молодшому лейтенанту Стефанову, який в бою за Зелений Яр закрив собою амбразуру ворожою доту, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його іменем названа одна їз вулиць міста в Шевченківському районі. Званя Героя Радянського Союзу має кулеметник Н. П. Москвиченко. Командуючий 12-ою армією генерал-майор А. І. Данилов нагороджений орденом Богдана Хмельницького 1-ого ступення.
У канун 50-річчя Великої Жовтневої соціалістської революції, 4 листопада 1967 р. На головній транспортній магістралі заводу «Запоріжсталь» було відкрито пам’ятник участникам підпільної групи Гончара, а одна їз вулиць в робітничому районі Павло-Кічкаса названа його іменем.
Іменем партизана Копьонкіна, командира ім. Будьоного, удостоєного званя Героя Радянського Союзу була названа вулиця в Шевченківському районі. Під час партизанських рейгів його загін знищив близько 500 вороних солдатів та офіцерів, вів широку агітацію саред населення закликаючи до активного опору окупантам.  
 Але й на цьому виявлення почестей великим борцям у Великій Вітчизняній війні не закінчилось...Незліченні пам’ятники, меморіальні 
дошки – все це не дає забути великої втрати, викликає пошану.
   
  Меморіальний комплекс, який встановлено на честь радянських воїнів, які загтнули в боях за звільнення Запоріжжя від гітлерівських загарбників.