- Головна сторінка
- Новини, об'яви
- Цікаве і корисне
- Випускникам у допомогу
- Континент предметів
- Шкільні події
- Ми обдаровані!
- Шкільні газети
- Маленький гімназист
- Дружба з м.Оберхаузен
- Весела сторінка
- Ігри
Журба Катерина 10-В. Майбутнє очима Т.Г. Шевченка
Робота Журби Каті приймає участь у Х Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості, присвяченому Шевченківським дням з номінації «Література». Вчитель Бровко Людмила Василівна.
І тебе «в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забули пом’янути
Незлим тихим словом»…
В кімнаті нікого. Тиша. Лише годинник чітко відбиває свій ритм. Нема бажання слухати ті політичні новини по телевізору, сидіти в давно вже набридлому Інтернеті. Захотілось чогось легкого, відвертого… Відкриваю «Кобзар». Вчитуюся в кожен рядок, у кожне слово. Мимоволі перед очима постають картини сучасності:
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
а той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
Душу заполонили тяжкі асоціації. Це що ж виходить? Світ змінився лише зовні? Його серце та душа залишилися такими ж:
А той, тихий та тверезий, богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий у тебе час,
Та й запустить пазурі в печінки.
Адже якщо скинути солодкий ореол під назвою «Все добре», ми побачимо егоїзм, боротьбу за владу, певною мірою покріпачення. На жаль, ми залежні від грошей, суспільного становища… Поетові вдалося не лише побачити це страхіття, але й проаналізувати у віршах:
Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої діти її розпинають.
Схаменіться:
Усі на сім світі – і царята,
І старчата – адамові діти.
Якось тяжко стало на серці. Перечитую священний «Заповіт»:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
А чи виконали ми його? Згадую уроки української літератури, де весь клас одноголосно вигукував: «Так, виконали. Ми зараз вільні». А у самої думки вибухають вулканом. З одного боку виконали, звісно. Тепер Україна незалежна, закінчилося поневолення… Але покликати Шевченка: «Подивись, Кобзарю! Це те, чого ти хотів!» - соромно. Читаю далі:
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох не однаково мені.
Аж у самої серце тьохнуло! Виходить, мені теж неоднаково... Чи можу я щось зробити для своєї країни? Хм… Беру простий олівець. В зошиті самі по собі з’являються рядки:
Моя Вкраїно! Ти єдина
В моєму серці назавжди.
Навіщо стала на коліна?
Ти підведися і живи!
Живи і квітни,
Сяй, перлино,
У світі кращої нема.
В твоє майбутнє вірю, Україно,
Для нас ти мати – вічна і свята.
Тепер я зрозуміла Шевченка. Свій біль за Вкраїну він виливав у віршах. Перекидаючи сторінку за сторінкою «Кобзаря», в кожнім його творі я побачила відверту любов до своєї Батьківщини. Кобзар описував чарівну красу природи, щирість українського села, світло української душі. Так, світ змінився тільки зовні. Ще залишились такі почуття як любов, дружба, чесність, відданість:
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють широкії села,
А у селах у веселих і люди веселі.
То, виходить, вірші Шевченка актуальні зараз і будуть актуальні через роки. Пишучи це есе, я зробила висновок, що з часом змінюється лише зовнішній вигляд Батьківщини. Її серце, її душа буде навік палати тим вогнем, який з таким захопленням і відданістю оспівує Тарас Григорович Шевченко у своїй творчості. Ой! Я поглянула на годинник: стрілки вже давно минули другу ночі, а сторінки «Кобзаря» вже закінчувалися.
…Тієї ночі мені наснилися безмежні поля пшениці, блакитне мирне небо, а я, мала, біжу по цьому полю і кидаюся прямо в обійми рідної неньки; легкий вітерець тріпоче волосся, а навкруги чутно лише сміх.
Я люблю свою Україну і пишаюся, що народилася саме тут, де в свій час народився Кобзар.